Голодна смерть, напевно, найстрашніша.
Вона повільна, довга і тяжка,
Жахлива і пекельна, найлютіша,
Бо зводить з розуму й така тривка...
А це ж було... І ніде правди діти,
Що заподіяли цю смерть більшовики.
Дорослі мерли, старики і діти —
Це геноцид кривавої руки.
Щоб наш народ нескорений здолати,
Що прагнув волі і в борні стояв.
Його рішили в чорнозем загнати,
Щоб голову вже більше не підняв.
Вмирали сім’ї, вимирали села...
Бо все забрали, що народ зростив.
Статистика доволі невесела...
Мільйони більшовицький кат згубив.
А ті, хто вижив, будуть пам’ятати,
Як голодом морили чесний люд.
Бо ж пам’ять у народу не забрати...
Й не знищити, не змити, наче бруд.
Вона передалась нам генетично,
Й живе у нас завжди з маленьких літ.
І буде жити в Україні вічно,
То ж хай про це почує цілий світ!

Голодомор 1932-1933 рр. - одна з найстрахітливіших сторінок у новітній історії українського народу. Роки державної незалежності України стали часом складного усвідомлення причин перебігу та наслідків національної катастрофи українців. 28 листопада 2006 року Верхвна Рада України визнала Голодомор 1932-1933 рр. геноцидом українського народу.

Сколихнулась Україна від скорботи і жалю. Припустилися від чорного болю жолобних стрічок Державні прапори. Запізнілими дзвонами шукаємо мільйони українських душ, щоби вписати їх в історію Пам'яті. 

Не дай Боже, нікому пізнати того страхіття, коли мучить голод. Тоді перестаєш думати, перестаєш вірити і сподіватися; перетворюєшся на голодного звіра з однією-єдиною мрією - поїсти.  

І щоб таке ніколи більше не повторювалося, нам слід про все знати і все пам'ятати. 

1. В ДНЗ "ПТУ №2 м.Ватутіного"  17 листопада була проведена тематична лінійка присвячена Голодомору 1932-1933 рр. "Пам’яті мільйонів замучених голодом…"

На столі вишиті рушники, на них лежить чорна хлібина зі склянкою води, горить свічка, стоїть бу­кет квітів, перев'язаних чорною стрічкою висить ікона Богородиці. Записи «Реквієм» А. Моцарта, «Молитва за убієнних голодом», К. Мотрич, свічки у підсвічниках; напис «Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні», метроном.

Чим яскравіш Кремля світили зорі,

 Чим дужче вождь про щастя дув у вуса,

Народ Вкраїни від голодомору

Мільйонами в землі перевернувся.

Помирало щодня — 25 тис. людей.

 Щогодини — 1000 чоловік.

Щохвилини — 17 чоловік.

Ніхто не прийде, не спита.

Чом півсела в одній могилі,

І ні горбочка, ні хреста?

«Прости нас, пам'яте, прости.'..»

Уч:  81 рок тому нам хотіли винести вирок смерті.

Уч:  81 рок тому мільйони синів і доньок України, мільйони невинних      людей, мільйони наших рідних і близьких були без жалю винищені Голодомором. Тоталітарний комуністичний режим свідомо спланував і здійснив терор нашого народу голодом.

Уч:  81 рок тому наш народ пережив катастрофу, яка могла зупинити життя всієї нації. Голодомор приніс не лише страждання і смерть. Він посіяв страх серед людей. Тільки правда про геноцид українського народу і чиста пам'ять про усіх полеглих здатна звільнити нас від мороку минулого.

Читець:

Не звільняється пам'ять,

відлунює знову роками.

Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки – твердині, не храми –

Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори

Надійшли. Придивляюсь:                        

«Вкраїна, двадцяте століття»

І не рік, а криваве клеймо:

«Тридцять три» запалює

Уч: ( свічку, наводить історичні довідки)

Голод 1932 – 1933 років став для українців тим, чим був голокост для євреїв. До цього небаченого за історичними мірилами голоду держава штовхала село, що відмовлялося прийняти колгоспну систему з самого початку колективізації. У 1930 році в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба, у 1931 р. – 380 млн. пудів. Це було досягнуто за рахунок обезкровлення села. У багатьох селян забрали все зерно, в тому числі й посівний фонд. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну кампанію: у 1932 р. було засіяно трохи більше половини запланованих площ. І все ж не ці чинники стали причиною трагедії українського селянства. Врожай 1932 року лише на 12 % був менший за середній урожай 1926-1930 рр. і міг би забезпечити населення України мінімумом продовольства.

Причинами голодомору в Україні у 1932-1933 роках є:

1. Вивезення зерна з України.

2. Колективізація.

3. Розкуркулювання.

4. Денаціоналізація.

5. Геноцид.

Жила Вкраїна. Плакала, стогнала

Проте я твердо свідчити берусь:
За всі віки безхліб'ям не загнала
Нікого в землю Україна-Русь.
Від тих часів, коли з'явилось рало,  
Голодних мук не відало село.
Хай неврожай - та люди не вмирали:
З двадцятим віком лихо це прийшло

Уч : Сталін та ВКП(б) намагалися через голод нанести смертельний удар по Україні, по українській нації.Злочини, здійснені під час голодомору в Україні, беззаперечно були злочином проти людства.

Йосип Сталін вважав, що «національна проблема в Україні в самій своїй суті — це селянська проблема». А в той час середня тривалість життя українців у 1933 р. — становила 7,3 роки у чоловіків і 10,9 — у жінок. Навесні 1933 р. від голоду вмирало щодня майже 25 тис. осіб, щогодини — 1000 осіб, щохвили­ни — 17 людей.

Уч :Щоб вижити, їли абсолютно все: траву, землю, собак, їжаків, ховрашків, мишей, ловили горобців, голубів, от­руйні гриби, розривали скотомогильники — і вже пада­лицю — брали й варили, щоб отримати навар.

Голод охопив територію з населенням 60 млн осіб, а кількість жертв досягла, за різними джерелами, від 7,5 млн до 10 млн осіб, а іноземні дослідники назива­ють навіть цифру 25 млн осіб. У селах навесні 1933 р. почалося трупоїдство і людоїдство. Зареєстровано 10 тис. судів над людоїдами. Це лише офіційна статис­тика, а скільки ще не виявлених фактів залишилося? Голодне лихоліття найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак не одер­жували рятівних 100-300 грамів хліба на працюючо­го. За переписом 1926 р., діти віком до 14 років ста­новили 38% сільського населення, тобто більше йо­го третини. Дітей віком до 4 років виявилося 16% — тобто у голодний 1933 р. їм мало виповнитись по 10 років. Та не судилося. Селян довели до такого фізичного виснаження, що батьки забивали своїх дітей, аби прогодувати людським м'ясом інших, які зосталися. У липні 1932 р. селянка з Вінницької об­ласті зарізала 3-річного сина, а його м'ясо обміняла на яйця у сусідів.

Уч : До діда й баби приїхав онук, дід відупцював його за якусь провину. Хлопченя побігло до рідної тітки пожалітися, а коли баба кинулася шукати малого, то донька призналася, що вони його з'їли. Від таких фактів волосся піднімається. Серце завмирає, дух за­биває. На жаль, таких фактів було досить багато. Збе­реглися архівні матеріали, які підтверджують масові випадки канібалізму.

Читець:

А я діточок побила,

До схід сонця поварила,

Трактористу-молодцю

Наробила холодцю:

«їж, Іване! Пий, Іване!

Хай коханнячко не в 'яне!

Ти ж казав: якби сама...

Подивись, дітей нема.

їж, коханий, не барися,

Виплюнь пальчики Орисі,

Від синів та від дочок

Тільки жменька кісточок.

Душі їх піиии до раю.

Я ж останки позбираю

Та й землиці їх віддам.

Всі ми будемо отам.

Уч :Деякі батьки травили спочатку своїх дітей, тоді ви­пивали отруту самі, не витримуючи голоду. Нестерп­не горе, біль і розпука матерів, які у відчаї страчува­ли своїх дітей. Так, за спогадами очевидців, жінка по­мила дітей, натопила хату, закрила лядку і до ранку всі померли.

Читець:

                 Відлітали душі

Вогонь танцює, наче сатана,

І пугачем кричить з пустої печі.

Голодна смерть припала до вікна,

Регоче, задивившись на малечу.

Палає хмиз... Востаннє обнялись...

І гріє мати піч, немов для гніту...

І сльози божевільні полились...

Не зна, куди дітей своїх подіти.

Пішла б сама у тунду чи тайгу,

Злетіла в небо від морозів синє...

Аіе закрила в комині каглу,

Замкнула хату в сивім голосінні.

Вдивлялась у димар свій край села.

Із нього душі відлітали в вирій.

Блищали мокрі очі з-під чола,

        Здригалися в усмішці щирій.

 (Інсценізація епізоду з твору Уласа Самчука "Марія" ).

Корній. Чого ти така? 
Марія. Прийшла до неї, а вона на постелі лежить. Гукаю: "Надіє!" Не чує. Кричу. Нарешті розплющила очі і так засміялася, так, знаєш, страшно засміялася. А де, питаю, мале? А вона нічого не розуміє. Яке, каже, мале? А Христуся ж де? Засміялася знов: "Нема Христусі. Нема вже її..." 
Корній. Як нема? Як же так можна? Тож так не можна!.. 
Марія. З'їла вчора того пляцка. Там дерево було. Дитина ж. Взяло, каже, і скрутило. Але... (шепіт) вона задушила його... Задушила... Дитя мучилося, і задушила. Дика така. Підеш до неї. Вона не хоче вже їсти, лається і сміється.

Уч :Січень 1933 р. — пленум ЦК ВКП(б) — виступ Й. Сталіна: «Ми безперечно добилися того, що ма­теріальне становище робітників- і селян поліпшують­ся у нас із року в рік. В цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги Радянської влади».

На шляхах між селами лежали трупи. Йшла люди­на, впала і вмерла. Мертвих було так багато, а живі — такі недужі, що в кращому разі закопували своїх покійників без труни прямо на городі чи коло хати.

Вмирали цілими сім'ями, родинами, вулицями, се­лами. По селах їздили підводи і збирали трупи. Нерідко, щоб не вертатися вдруге до тієї ж самої ха­ти, на підводи клали ще живих людей, відвозили до ями і кидали разом із мертвими.

Свідчення А. Саломатіна (Вінницька обл.): «Сусід віз якусь тачку. Провезе 5 м і лягає від безсилля на землю, то він віз свого 10-річного сина, який помер 2 тижні тому. Всі ці дні батько тримав труп дитини дома, бо отримував черпак чечевиці на нього і сам з'їдав. І коли від смороду не стало вже життя сусідам, вони почали вимагати вивезти дитину на кладовище». Свідчення Д. Шейна: «Моя бабуся якось бачила, як змучені від непосильної праці комсомольці лежа­ли під деревом, а трактор їздить прямо по трупах і зіштовхує те, що від них залишилося, в яму. Потім засипає її».

1933 рік. Найчорніший рік в історії України. У світі не зафіксовано голоду подібного тому, що випав тоді на долю народу, що населяв одну з найро дючіших, найблагодатніших земель. 
     Читець:

 (вірш М. Бувлянського "Весна"). 
Цей сніг, як сон, прийшов - розтане 
Здимить і хмару перейде... Весна. 
Село лежить в тумані. 
Голодний рік, голодний день. 
Іде - не йде, повзе по мертвих, 
Й хвалити Бога - хоч повзе. 
Весняний дух живий - нестерпний 
До сонця зводить все живе. 
Й воно і молиться, і плаче. 
Й радіє сонцю і воді. 
Якби він знав, коли б побачив - 
Сини ростуть на лободі. 
Сини Радянської держави!.. 
Та знає вождь, усе він зна... 
У вус всміхається лукаво: 
В Москві весна. Його весна! 
2-а уч. (продовжує). 
В селі весна повзе на ліктях, 
Повзе по мертвих і живих. 
В долині сонце ловлять діти, 
Що дзвінко капає із стріх. 
І п'ють опухлими вустами 
Оту живицю молоду. 
їм жить і жить, та над полями 
Знов ворон каркає біду. 
Забрали тих, хто із комори 
Пашню останню вимітав, 
Хто ще активним був учора, - 
Сьогодні ворогом ставав! 
Голодний рік! Жорстокий світе. 
Дай хоч надію для живих. 
Весна. І сонце ловлять діти. 
Що дзвінко скапує із стріх. 

 

Уч.Настав початок кінця. Сонце так само сходило і заходило. Але знаки 
на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав, перемагав жорстокий дух Руїни, і не було тому спину, бо люди не знали і не могли зна-ти, що наближається їхній занепад і кінець. В могилу клали найдорожче, цвіт української нації

Читець  

Вже в безлюдді повнім погасала

Донечка, надія удовина.

І сама вдова її вдягала,

І сама поклала в домовину.

У візку скрипливому із двору

Дотягла насилу до могили.

Що її у цю недобру пору

Вирила, аби земля покрила.

А як дощ наструмеиів цівками,

Цвинтарні оплакуючи втрати,

Босими опухлими ногами

Танцювала у багнюці маги:

«Оце тії чоботи, що зять дав.

А за тії чоботи дочку взяв...»

Чорний-чорний та недобрий сватав

І, дивись, таки зумів узяти.

І тепер весільну перед зятем

Гірко відтанцьовувала мати:

«Чоботи, чоботи із бичка,

Чом діла не робила, як дочка?..»

Засихала на литках багнюка —

Отакі-то перед і халяви.

Босі п'яти нелюдську розпуку

Світові оглухлому жбурляли:

...дочку взяв...

...д-о-ч-к-у...

    Уч. Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річкою солов'ї? Ніхто того не пам'ятає сьогодні: на світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять у дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена обличчям до землі, лиця майже немає, одні зуби зверху. Сидить дитина, чогось гойдається всім тілом: назад-вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна пісня пошепки: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи: ні від батька, ні від матері, а так - у простір, у світ: їсти, їсти, їсти. Голод був нестерпний. Виснажені маленькі рученята у передсмертній молитві звертались до бога та просили …

Читець:

 Бозю!

Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка,

Тож підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я – пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Тато і мама – холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю,

Сніг дуже білий.

Бозю, що там у тебе в руці?...

Читець:

Я ще не вмер…

Ще промінь в оці грає.

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки.

В колиску ясночолу…

Я чую запах квітів. Я не вмер…

А небо стрімко падає додолу.

Тримайте хтось,

Хоча б за коси верб.

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?!

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму?

В клітинці кожній – озеро води.

Я ще не вмер.

…Усі проходять мимо.

…А житечко моє таке густе.

…А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та я вже цього не побачу.

Уч. Якими словами можна описати мучеництво України того періоду, яка поклала в землю мільйони своїх кращих синів і дочок? Голодомор позна-чився на майбутньому нації: третина умертвленних голодом - діти, які не на-родили нащадків, не дали потомства. 
      Уч. Про голод 1932-1933 років у світі знали давно, але правда про ці жахливі роки не доходила до людей навіть сьогодні: у той час Україна була скорботною матір'ю, рікою, яка сумуєза дітьми своїми. 
     Пам'яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом у 1932-1933 роках. Пам'яті українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої трагедії XX століття, присвячуються ці хвилини. 
                                     (Усі стоять. Хвилина мовчання).

Молитва Катерини Мотрич за убієнних голодом у 1932-1933 рр. 

Уч. Мати-Укараїна Хто се? Чий голос щоночі просить: 
"Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця". 
"Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала все до зернини. 
Богородице! Матір наша небесна! Покрово, покровителько люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? 
Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні? 
Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди, і погибель від землі й народу сущого відверни. Нині, прісно й на віки вічні відведи. Амінь?!

Ведучий.І стояла Вона осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, мото­рошно роззиралася, Мати-Україна, на велетенському хресті розіп'ята.

Мати-Україна (шепче).Дітоньки мої, заждіть! Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Куди ж ви? Як же я без вас? (Голосніше) Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, тзостіть муку і божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від сотворення світу, простіть! (Тихо.) Нема. Зотліли. Відлетіли ключами в небо.

Ведучий. І щоночі чути, як оплакують велетен­ські могили лише солов'ї і зозулі, білий квіт садів та цвинтарні бузки, плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спо­рожнілими хатами.

Мати-Україна.Ходи до мене, роде мій, вечеряти! Марії, Ганни, Уляни, Соломії, Андрії, Василини, Грицики, Катрусі, покірно прошу до святої вечері. Пригощайтеся, причащайтеся, роде мій скорботний! Діти мої — квіти викошені! Ключ мій журавлиний на рідній зелі підстрелений! Муко моя довічна! Скорбото моя всевишня!

Ти кажеш, не було голодомору?

Ти кажеш, не було голодомору?

не було голодного села ?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть марево виймали з печі,

І забирали прямо із горшків.

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, —

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

і досі ще стоять мені в очах...

А кажеш — не було голодомору!

Уч :

Наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам'ять про всіх, хто не дожив, недолюбив, пам'ять про живих і ненароджених. Ніхто не має права про це забути.

Уч :Сьогодні, коли від початку голодомору минає 75 років, ми маємо для себе чітко зрозуміти – головною, неперехідною цінністю для нас є власна держава. Бо лише здобуття Україною незалежності та демократичний шлях, який ми обрали є надійною гарантією того, що це ніколи не повториться

Вед. Дякуємо Богові і тим натрудженим рукам за те,

що сьогодні ми маємо святий хліб.

Адже без цього скарбу ніхто не сідає до столу. 
Ти освяти цей хліб, що на столі, 
Любов'ю тих, що впали на світанні 
На ще не зораній плугатарем ріллі.

2.У ДНЗ "ПТУ №2 м.Ватутіного"  19 листопада класні керівниками провели виховні години :  "Про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні".

учням були переглянуті і кінофільми 

Та всіх загиблих вшановано хвилиною мовчання та пам*ятною свічкою - жалоби.